Зробив гидоту — серця радість

14

В моєму житті з дитинства були дуже круті повороти, найчастіше, на жаль, провідні на «чорну смугу». Я хочу розповісти про черговому заїзді в чорне, який трапився днями.

Після кількох поворотів ми з батьками залишилися на вулиці без житла і грошей. На щастя, нам вдалося отримати дві кімнатки на 18 квадратів в муніципальному гуртожитку без права власності і прописки. Прожили ми там 12 років. За цей час батько від нас пішов, ледь не позбавивши нас житла, але це інша історія.

Рік тому поряд з нашим гуртожитком одна компанія затіяла будівництво, але якось криво: вони хотіли балками прикріпити будується висотку до нашого добротному будинку, якому без малого півстоліття. Під тяжкістю нового будинку чверть нашого будинку просіла. В моїй кімнатці за місяць утворилася класна така тріщина, крізь яку, якщо придивитися, можна було побачити вулицю, і нахилився підлогу.

Після невеликого скандалу компанія зобов’язалася побудувати новий гуртожиток, набагато більш комфортабельне і сучасне. Постраждалих швиденько розселили — кого по знімних квартирах, кого в пансіонати, кого в інші приміщення, нашвидку наведені в «бойову готовність».

Через рік після цієї події курирують нас люди стали приносити радісні вісті: будинок зданий, скоро переселення. Приносили плани, показували на них кімнати. Кільком людям, які, як і ми, суттєво відчули просідання будинку, пообіцяли першим виділити кімнати, притому хороші. Справа за малим: лише заново зібрати документи і продовжити договори, а там і переїзд не за горами.

Тут виникла перша проблема. Мама отримала в спадщину нерухомість. Це старий прогнилий будинок, і єдину цінність у ньому представляє лише земля, на якій він знаходиться. В будинку неможливо жити, особливо жінці, яка нещодавно вийшла на пенсію, яка перенесла дві серйозні автомобільні аварії, чиє здоров’я щодня тримається на уколах і таблетках, і дівчині, буквально пару днів тому закінчила університет, працює на важкій фізичній роботі і має від народження слабке серце. Особливо мають грошей від сили лише легкий косметичний ремонт.

Іншою проблемою стало те, що останні місяці я жила не з мамою, а з хлопцем. Однак умови проживання там теж були не ідеальні: кімната в літньому будиночку, на більше грошей не вистачало. Тому ми ще давно вирішили, що як тільки вдарять мало-мальськи серйозні морози, ми роз’їдемося або до літа, або поки не будуть гроші на нормальне житло. Чому з’їхалися, раз так? Юність і закоханість — дуже хотілося пожити удвох.

Першу проблему мама вирішила походом до начальника житлової комісії, де розписала все спадщину як є. Нам дозволили продовжити договір лише на рік — потім, мовляв, викручуйтесь самі. Друга проблема особливою проблемою нам і не здавалася: документи все одно ж подавали разом.

Але знайшлася людина, можна сказати, навіть близький, якому здалося несправедливим, що йому і нам дістануться однакові за метражем кімнатки. Ця людина ходила в адміністрацію і довго, наполегливо, співав і про наше «спадщина», і про те, що я вже вийшла заміж і жити там не збираюся.

Днями був переїзд. Несподіваний — ми навіть не знали, яка кімната, на якому поверсі, куди вікна виходять. Я була на роботі і допомогти ніяк не могла. В три години дня мені зателефонувала мама і повідомила, що ключі їй видані. І ми можемо переїжджати. В маленьку кімнатку на дев’ять квадратів.

Знаєте, що туди влізло? Ліжко, тумбочка з телевізором на ній, крісло, стіл. Від сили можна ще постаратися вузький шафа заштовхати туди, коли разгребемся з численними коробками та мішками. Не залишилось місця під книжкова шафа, комп’ютерний стіл (і, відповідно, комп’ютер), другу ліжко, гардероб, моє фортепіано (розмріялася) і ще купу дрібних коробок і мішків з речами, книгами і посудом.

Тепер я вже точно не зможу там жити, бо спати тоді кому-небудь з нас на підлозі. Не вмістилися речі (адже нас навіть не попередили, що кімната виявиться такою маленькою!) мама за власні гроші в терміновому порядку перевезла в гараж знайомої — добре, що той був порожній.

Я не знаю, як комісію не збентежило відсутність штампа в моєму паспорті, чому вони так просто повірили одній людині, навіть не викликавши нас для пояснень, знаючи, в якому стані наше «спадщина»: самі ж дали згоду на продовження договору! Я знаю тільки те, що цю зиму я буду жити в літній кімнатці, в якій два обігрівача насилу тримають тепло, збирати гроші з моїм хлопцем на нормальне житло і молитися, щоб гараж у знайомої пустував ще рік.

Я буду дивуватися людської жадібності та егоїзму. Адже спочатку і нам з мамою, і тому людині, яка живе одному, планувалося видати кімнати однакового метражу, приблизно в 20 квадратів. Тепер одна людина буде жити в просторій кімнаті, тоді як двоє повинні тулитися в маленькій хижці.

Йому цього не вистачало для щастя? Нашого відчаю? Нашого поневіряння? Нашої пральної машинки в коридорі і непомещающихся шаф? Сподіваюся, тепер він щасливий.