Особистого досвіду недостатньо

13

Доброго дня. Дозвольте представитися — я молодий вчений, який вкладає свої сили в розвиток однієї популярної, але спотвореної нині мейнстрімом науки — психології. Мене задовбали глузування, я спокійно ставлюся до висловлювань «тыжпсихолог», і навіть все більш і більш помітна профдеформація не псує мені життя. Але є в сучасно світі явище, яке викликає у мене надмірне роздратування: люди щиро вірять, що їх одиничний особистий досвід — це достатнє свідчення, щоб спростовувати або підтверджувати наукові статті.

Я зараз не говорю конкретно про ту статтю про дітей і батьків, що заперечує автор, як раз з нею я теж не дуже згодна, але сам факт подібного підходу зустрічається мені і в практиці, і на цьому сайті регулярно.

«Розлучення завдає дітям травми». — «Ні, мої батьки розлучилися, а я нормальний! Маячня!»

«Відносини між батьками сильно впливають на дітей». — «Мої такі-сякі все життя лаялися, а я хороший. Маячня!»

«Психолог допоможе вам розібратися з невдачами в особистому житті». — «А я, просветлившись/напившись/почитавши книг, зробив все сам!»

«Людей можна розділити на певні психотипи». — «А я зовсім не такий і взагалі на свій опис не схожий».

І кому яке діло, що психіка людини вивчається вже більше 200 років? Кого хвилює, що тести і методики, які ви називаєте маячнею, показують наЕкшн ні результати на десятках тисяч людей? Хто стане замислюватися про те, що для своєї кандидатської дисертації як раз про подружні стосунки я повинна провести повноцінні дослідження далеко не з одним і навіть не з одним десятком пацієнтів?

Вже точно не жіночкам, які, прочитавши статейку в інтернеті і згадавши, що у них все було не так (а можливо, й так, але вони відмовляються помічати), категорично заявляють, що психолухи всі брешуть. А сонце, мабуть, крутиться навколо землі — ви ж так бачите, правильно?