Мовчи і лікуй

37

Є така професія. Нікого не цікавить, ти сумний чи веселий, що в тебе не все добре вдома; що ти посварився в мотлох з новою знайомою; що на дорозі тобі не поступився таджик на тонованому «Оці»; що ти знову порізав палець, коли ввечері готував собі щось пожерти; що, як правило, вночі ти зовсім не встиг поспати; що вчора було дуже багато роботи, ти не їв, не думав, машинально слухав, лікував когось; що для тебе вони всього лише частини тіла, кожна з яких хворіла чи не боліла; що тобі все одно, якого кольору у них очі…

Тебе більше хвилює, що знову в машині барахлять гальма; що ти давно не зустрічався з друзями, а треба поговорити, але у вихідні доведеться їхати до мами, і головне — не забути, у кого з рідних поминки, а у кого день народження. Але навіть якщо забути, це ж не злочин. Вони розуміють, що ти працюєш на знос, і після важкої тижня який з тебе попит? Переплутав чуйний, що тепер — стрілятися? А мама ще запитає: «Синку, як твоя дисертація?»

Є така професія. Їм про тебе нічого абсолютно не цікаво. Вони не запитають, чи встиг ти сьогодні сходити на обід, який твій улюблений футбольний клуб і улюблений колір, дістає тебе сусід зліва (той, який репетує ночами «Росія форевер!» і якому ти погрожував шию зламати). Їм на все це начхати. У кожного своя довга або не дуже йдеться про те, як не вийшло в них себе зберегти, як ця життя обійшлася з ними суворо. Від тебе вони чекають тільки одне-єдине слово: «Так». Кожному з них ти повинен допомогти. Завжди.

Є така професія. У тебе немає прав на кураж, ні на депресію. Немає прав на ненависть, на симпатію, любов. Безпристрасний, уважний, ввічливий… Всередині закипає кров, стискаються кулаки, хочеться в морду дати? Тут не можна, тут треба вміти себе тримати. Вдих-видих, одягнув халат, увійшов в рівновагу… Ти ж доктор. Є така професія.