Роззуй очі, встань і йди

14

Магазин. Підходить дівчина:

— Будьте ласкаві, підкажіть, у вас є зелений горошок?

У відповідь мовчання. Дівчина перепитує:

— У вас є зелений горошок?

Продавець нервово показує рукою на вітрину:

— Все на вітрині, дівчина! Все, що є!
— Вибачте, я не бачу вітрину, — відповідає покупниця.
— Ну ось, перед вами стоїть! — злиться продавщиця.

Покупниця трохи не плаче.

— У мене зір поганий, я не бачу вашу вітрину!
— Окуляри треба надягати! Я не буду кожному перераховувати весь асортимент, дарма вітрину викладала, чи що? — гаркає жінка за прилавком.

Дівчина відходить, ковтаючи сльози, і так нічого й не купивши. А я знаю цю дівчину. У неї трохи більше п’яти відсотків зору. З-за складного захворювання окуляри їй не допомагають. Та й допомагають окуляри не при всіх дефектах. Залишок зору дозволяє їй ходити без білої тростини і не натикатися на стіни, людей та дерева. Але от розібрати що-то в мішанині кольорових плям на вітрині або розгледіти букви на ціннику вона не може.

Ранок. Та ж дівчина на зупинці. Підходить автобус.

— Будьте ласкаві, підкажіть мені номер, — звертається вона до людей поруч.

У відповідь навколо неї утворюється простір. Навколишні боязко поглядають на «ненормальну» і намагаються обійти.

— Який це номер? — знову питає дівчина.

В мовчанні пасажирів автобус зачинив двері і їде. Дівчина залишається на зупинці чекати наступного. Може бути, їй пощастить, інші люди скажуть їй номер, і вона не запізниться.

В маршрутку сідає чоловік у темних окулярах і з білою тростиною. «Брехун!» — виштовхує його кондуктор. «У нього годинник на руці! Він не сліпий!»

Так, годинник. Такі годинники, де натискаєш кнопочку, а вони кажуть. Ну, заодно і показують, звичайно. Тільки кондуктор не хоче розуміти, що це за годинник. Раз сліпий, значить, годинник із цифрами носити не має.

Два хлопця розмовляють в маршрутці жестами. «Прикидаються!» — хихикають оточуючі, тому що один з хлопців дістав мобільний телефон і подивився час. «Навіщо глухому телефон?» Для SMS, мабуть, теж слух потрібен.

Молодий інвалід на кріслі намагається потрапити в перукарню. Зручний в’їзд, пандус. Тільки працівники перукарні вимагають залишити крісло біля входу, оскільки в приміщення «з колясками не можна». Різницю між дитячою і інвалідним візком співробітники в упор не бачать, вимагаючи від неходячего хлопця «встати і піти». Мабуть, лаври Христа не дають їм спокою.

Говоримо про безбар’єрного середовища? В першу чергу бар’єри потрібно прибирати в свідомості людей.