Спасибі за підтримку

12

У мене, як і у всіх на цьому світі, є свої бажання, прагнення, цілі. І я згодна, що бувають серед них і дивні, не мають сенсу, а часом і справді дурні. Але решта цілком собі нормальні і природні. І ось чому-то саме ці прагнення викликають у оточуючих бажання довести мені всю марність даного заходу.

«Ти хочеш заміж? Що за нісенітниця! Набагато краще все життя зустрічатися кілька разів на тиждень, іноді займаючись сексом або зрідка гуляючи. Ти просто не знаєш, що через кілька місяців тебе вб’є побут. Так що всі ці твої женилки — дурниці, тобі це не треба». Милий мій, чи не простіше чесно зізнатися, що у тебе коліна трусяться від думки, що в твоєму будинку заведеться друга «мама», яка точно так само, як і перша, буде грати в овуляшную курку, лазити без попиту за твоїм речам і притискати до нігтя нескінченними «повинен»?

А ти, кращий друг, як відреагував на моє бажання поділитися з тобою радістю, що я записалася в спортзал? «Що за фігню удумала! Воно тобі не треба, у тебе гарна фігура. Тільки даремно гроші витратиш. Піди краще співаєш». Те, що у мене заплывшая талія, можна і не помітити. Так само як і хрусткі при кожному русі суглоби. Але чому ти вирішив, що якщо тебе верне від будь-якої фізичної активності, то і я повинна жити так само? Здається мені, що твої найкращі друзі — пиво, пузо і остеохондроз, а не я.

Дорога моя мамулька! Я тебе щиро не розумію, коли показую якісь речі, зроблені своїми руками, читаю вірші, а у відповідь чую: «Ось воно тобі треба! Прямо не на що витратити час! Краще б прибрала в кімнаті…»

Любий мій дідусю, я знаю, ти хвилюєшся, коли я виходжу з двору. Я не буду в сотий раз стверджувати, що мені не три роки, що я знаю, як користуватися мобільником і що я лише з’їжджу на ринок, сходжу до знайомого в гості, подивлюся святковий салют на площі, сама дотащу нещасні 3 кіло картоплі до будинку. «Тобі воно не треба! Сиди вдома. Так буде краще». Ти забув уточнити тільки кому? Явно не мені. Ну заради тебе я посиджу, гаразд.

Славна моя бабуся, заради тебе я теж можу посидіти, але не все ж життя! «Що, ти зібралася на екскурсію в гори, купити машину, вивчити японську? І думати не смій! Воно тобі не треба! На машині — обов’язково відразу ж уб’єшся, гори — страшно, а японська — тільки для тих, хто їздить в Японію. Он краще копай город, діток народжуй так до церкви ходи. Іншого тобі не треба».

Подруга, модна чайлдфришка, теж туди ж. «Навіщо тобі ці сопливі шматки м’яса, на яких ти будеш марно витрачати свій час, гроші та нерви? Ось воно тобі треба! А то ще зростуть та квартиру заберуть або взагалі отруять, щоб не заважало». Розмови на тему, що вона сама колись була сопливим шматком м’яса і батьки на неї витрачалися, бажаючи виростити гідного щасливої людини, ефекту не мають.

Чому не можна просто визнати свої страхи? Ну або хоча б те, що інша людина може мати свої погляди і бажання без «задоволення» бути засудженим. Це потреба бути істиною в останній інстанції? Чи це така дивна спроба виправдати свої невдачі, лінь і заздрість? Ви пробачте, але задолбали замість підтримки отримувати по носі ні за що!