Все своє беру з собою

15

Не так часто виникає бажання відповісти на чиюсь задолбашку, але автор історії «Ворогові не здається наш гордий „Варяг“» зачепив, тим більше що він і сам пропонує відповісти.

Мені не доводилося йти за бажанням керівництва, але одного разу таки довелося покинути одну компанію з-за позиції начальниці «Ми тут нікого не тримаємо, незамінних немає, але підете ви тільки тоді, коли ми перестанемо у вас потребувати». Кріпосне право, вид збоку, якщо загалом. І перед відходом я, природно, вичистила всі свої робочі файли, видалила посилання на корисні ресурси і взагалі зробила все, щоб після мене залишилися тільки паперові документи. А тепер спробую пояснити, чому це для мене природно і чому мені не соромно перед колишніми колегами.

По-перше, мені глибоко плювати, як це позначиться на колегах. Так, уявляєте? Ніхто не намагався їм насолити. Те, що я робила на роботі, я робила не для них, а для власників компанії та її керівництва, вони — мої замовники, я — їх виконавець. Вони платили мені за результат — вони його отримали, залишати їм вихідні і робочі файли без доплати я не збираюся, тим більше, що вони і так впевнені, що легко без них обійдуться. І до речі, скажу по секрету — ті колеги, з якими ми здружилися і дружимо досі, мали доступ до копій цих файлів і після мого звільнення. Але для цього потрібно бути все-таки не просто колегою, який теж давав користуватися своїми напрацюваннями».

По-друге, речі я теж забрала. І канцелярку. Тому що і дирокол, і степлер, і багато чого по дріб’язку я притягла з минулого місця роботи, де це просто списали при банкрутстві як малоцінку, а в новому офісі не було нічого. Так що це все моє, і скажіть спасибі, що я ось цю стоечку для ручок у вас не відбираю, вона теж моя. І так, я скидывалась на те, чим користувалася сама, а за домовленістю з колегами чайник забирає останній звільнився. Вже змиріться як-небудь з тим, що я більше думаю про свій бюджет і своєму зручності, а не про бюджет та зручність інших дорослих людей.

Ну і по-третє. Давайте погортаємо свої посадові інструкції та спробуємо знайти там обов’язок проводити навчання для нових або старих співробітників, ділитися секретами майстерності і т. д. Що, нема? Звичайно, немає, це ж додаткові функції, і за них потрібно платити. Але в період роботи майже всі це роблять, і я теж робила, бо це було мені потрібно. Так, саме мені. Для мене було необхідно навчати підлеглих і мені ж було вигідно пояснити колезі, щоб вона робила якусь роботу сама, не звертаючись до мене щогодини з питаннями. А тепер мені це не треба, я йду і плодами свого неоплачуваної праці користуватися не буду.

Ну і найголовніше. Автор чомусь бачить в цих діях помста колегам, хоча мстити і ображатися звільнений повинен на керівництво. Тут все елементарно — це не помста і не образа. Просто під час роботи люди роблять масу того, що робити не особливо й зобов’язані, але це спрощує їхню роботу, або рятує від звільнення (додаткові функції, за які не платять). Хороші відносини з колективом тут теж грають роль, люди роблять багато зайвої роботи заради того, щоб кожен будній день проводити в доброзичливій атмосфері. А при швидкому звільненні у людей просто немає причин це робити, от і все. Ви говорите, мовляв, колеги допомагали мені, прикривали (немає, але уявімо, що так і не зробили нічого поганого. Ну так і я всю дорогу допомагала, прикривала і не зробила нічого поганого, так в чому претензія? В тому, що я не доклала зусиль і не зробила ваше життя простіше і в майбутньому? А що, наші стосунки тривають після мого відходу? Та більшість з вас через півроку навіть не пригадає, як мене звуть. А ті, хто згадають, як я вже писала вище, і доступ до файлів збережуть. Ось тільки з робочими питаннями після звільнення дзвонять чомусь не вони, а ті, кому на який плювати з високої гори, їм лише б свої проблеми вирішити.

Ну і за традицією — задовбали ті, хто намагаються наостанок вичавити зі своїх колег все що можна, та ще й обурюються, коли їм це не дозволяють.